Рух Назаретських Родин

"Ви - світло світу цього"

Taras — Sat, 18 May 2013 18:41:51 GMT

Хлопець тільки-но навернувся до Господа і став християнином. І ось, життя триває... поїхав він на роботу на Північ. Його віруючі друзі знали, що ті люди, які там працюють, мають грубий характер, і тому, коли він поїхав, вони дуже переживали про те, як же він буде там говорити людям про Христа. Адже християнин там тільки він один. Друзі молилися, щоб він міг протриматися там і всім розповісти про Бога. $CUT$

І ось, наш друг повернувся з далекої поїздки. Друзі почали його розпитувати:

- Ну, як там було? Як відреагували на те, що ти став християнином?

- О! Все чудово! Там ніхто навіть не здогадався, що я - християнин! - Відповів з радістю він.

Питати далі про його християнське життя і свідоцтва було марно. Така радість юнака тільки спровадила його друзів-християн у глибоку печаль...

Як шкода, що деякі християни не хочуть бути світлом цього світу. Світлом, яке привело би інших до спасіння. Світлом, через яке би прославився Бог.

Давайте будемо пам'ятати, що ми несемо відповідальність за тих, хто гине, тих, які ходять у тьмі і без нашого світла не бачать виходу. Давайте, як і заповідав нам Господь, будемо "світлом в цьому світі".

Джерело: Християнський портал Кyrios

Чи може дитина приступати до Причастя якщо батьки не одружені?

Taras — Thu, 24 Jan 2013 20:12:39 GMT

Питання: Слава Ісусу Христу. Які документи потрібно подавати до церкви для першого причастя дитини. Якщо чоловік і жінка не мають шлюбу то чи можна дитині приймати перше причастя?

Відповідь: Слава навіки! Христос воскрес!

Перше Причастя кожного християнина згідно давньої традиції Східних Церков, до яких належить і УГКЦ, відбувається після прийняття святих тайн Хрещення і Миропомазання. Це є т. зв. "таїнства християнського втаємничення", завдяки яким людина стає християнином і єднається з Богом та Церквою. Зазвичай, до хрещення приносять новонароджених дітей, тому їх причащають після хрестин та кожен раз, коли вони бувають на Літургії. $CUT$ ?

А при досягненні належного вживання розуму (біля 7 років) дитина вперше приступає до Сповіді, оскільки вона може розсудити добро від зла. Тому термінологічно правильно говорити не про "перше Причастя", а про "першу Сповідь та урочисте Святе Причастя".

Зазвичай перед першою Сповіддю та урочистим Причастям відбувається катехизація дітей, тому Вам варто поцікавитись про неї у парафіяльному храмі - дитина має зростати свідомим християнином. Якихось документів звичайно не вимагається - можуть запитати лише про те, чи дитина охрещена.

Якщо Ви не прийняли таїнства Подружжя, то Вам слід подбати, щоб якнайшвидше його прийняти - не можна жити без Божої благодаті. Однак відсутність у Вас церковного шлюбу ніяким чином не може бути перешкодою до єднання Вашої дитини з Богом - Причастя є необхідним для її духовного зросту.

Божого Вам благословення!

бр.Іван Дутка

магістр богослов'я, аспірант УКУ

Джерело:Християнський портал Кyrios

Які засоби контрацепції дозволяє Церква?

Taras — Thu, 24 Jan 2013 20:01:57 GMT

Найперше потрібно визначити, а що таке контрацепція? Отже, контрацепція - це втручання у фізіологічний процес плідності з метою уникнути зачаття. Методи контрацепції суперечать природі чоловіка і жінки та їхнім найінтимнішим стосункам, а відтак суперечать Божому задумові і Його волі. Будь-яка контрацепція є неприпустимою у подружньому житті. Використання контрацепції пов’язане з інструменталізацією людської особи, її тіло стає предметом для задоволення потреб іншої людини. Контрацепція зводить сексуальність, яка є даром Божим, до рангу товару, який має бути доступним тоді, коли є бажання його використати. $CUT$ ?

Фундаментом подружжя має бути любов, а подружня любов є лише тоді повна і безкорислива, коли чоловік і дружина віддають себе одне одному цілковито, а не лише частково. Плідність – це інтегральна частина людського життя і особливий дар від Бога. Бог створив кожну людину розумною і вільною, яка здатна дарувати себе. Через прийняття контрацепції у свідомості людини відбувається розділення людської сексуальності від людської особи.

Дуже часто люди не усвідомлюють, що плідність є перш за все даром Божим і покликанням до співпраці з Богом. Тому і сприймають її як небезпеку, говорячи пр. «небезпечні дні» про «небажані» вагітності. Людина хоче поправити те, що Бог досконало створив і усунути плідність із нашого тіла. Наша ментальність і наша лексика несуть із собою негативний погляд на цей великий Божий дар. Врешті виходить, що не довіряємо Богові, не віримо, що хоче Він для нас добра, починаємо творити своє «добро». Бути християнським подружжям означає зрозуміти своє покликання і дати на нього належну відповідь. Це стосується також статевої сфери.

Отже контрацепцію потрібно зарахувати до потужних засобів, які знищують подружню єдність. Церква, виходячи із цілісного бачення людини та її покликання, засуджує контрацепцію як моральне зло, як те, що недостойне людини, тому що нищить її гідність, знищує любов і часто нове життя.

Цілком протилежним до контрацепції є методи розпізнавання плідності, які є морально допустимими. Часто можна почути запитання, якщо метою є уникнути зачаття, то в тому полягає різниця між природними методами і контрацепцією. Різниця є у відмінному стилі життя і відмінній сексуальній поведінці особи. Застосовуючи контрацепцію людина маніпулює даром плідності. А через природні методи людина стримується від здійснення подружнього акту, якщо для цього є серйозні підстави. Стриманість – це не лише негативний аспект, це також позитивний, оскільки людина свобідно відмовляється від статевого акту через пов’язану із ним відповідальність. Тоді людина відповідально керує собою. Через природні методи подруги законно використовують природну можливість, через застосування контрацепції вони перешкоджають природному перебігові фізіологічного процесу зачаття. Вступаючи в статеві стосунки в неплідні дні, подруги засвідчують взаємну любов і водночас не роблять жодної штучної перепони для життя.

Отже, Церква, відкидаючи контрацепцію, захищає інтегральність людської любові.

о. Руслан Пяста,

Ліцензіат морального богослов'я

Джерело: Християнський портал Кyrios

Міфи про cімейне щастя

Taras — Thu, 24 Jan 2013 19:32:41 GMT

Щастя людини, сімейне щастя – досить популярні теми. Про щастя написано безліч робіт, та і кожна людина замислюється над цим. Про щастя говорять і міркують усі, кожен має своє визначення цього поняття. Тому й існує багато думок і точок зору на те, що ж таке щастя. Але нам, щоб знатися на цьому, завжди потрібно триматися Священного Писання і творінь святих отців.

Про щастя склалося ряд стереотипів, неправильних уявлень, міфів. Корисно буде розглянути деякі з них. $CUT$ ?]

»Міф перший : сімейне щастя – це результат великого везіння; подружжю дуже пощастило, вони ідеально підходять один одному і тому щасливі.

Насправді випадки, коли подружжя спочатку складає дуже гармонійну пару і в їхній сім’ї відразу панує мир і лад, є рідкісним винятком. Більшість благополучних пар прийшли до сімейної згоди не відразу, і їх щастя – це підсумок дуже великої сумісної праці. Але навіть якщо щось дається відразу і без зусиль, то, як правило, це і не дуже цінується. Що ви більше цінуватимете: спадок американського дядька, що несподівано звалився на вас, чи ті ж гроші, але зібрані за довгі роки і зароблені важкою працею? До того ж, мало, зробивши правильний вибір, отримати в дар сімейне щастя – потрібно його ще зберегти. І щаслива сім’я – це завжди заслуга подружжя, нагорода за їх працю.

Тепер про гармонію. Я знаю цілком щасливі сім’ї, де чоловік та жінка володіють дуже непростими характерами і зовсім не є якимись ідеальними людьми. Навпаки, мають немало недоліків і навіть шкідливих звичок. Але вони навчилися ставитися з розумінням до немочі своїх половинок і любити їх зі всією їх недосконалістю.

Бувають пари, де сходяться настільки різні люди – просто «хвиля і камінь, лід і полум’я», – що тільки дивуєшся. Один відомий мені настоятель храму володів просто вогненним характером, всім від нього діставалося, а дружина у нього була дуже тиха і покірна, говорила ледве чутним голосом. Вона вміла пом’якшити, врівноважити запальний характер батюшки, і вони чудово ладнали.

» Міф другий: для того, щоб сім’я була щасливою, потрібні особливі умови, а без них щастя неможливе. Наприклад: для щастя обов’язково потрібно мати багато грошей, зручне, просторе житло, хорошу машину.

І, звичайно, для щастя потрібні діти. Якщо все це є, сім’я буде щаслива, якщо ні, тоді ніякого щастя не вийде. Звичайно, всі вищеперераховані блага не перешкодять жодній сім’ї і можуть дуже допомогти подружжю стати щасливим. Але, як не дивно, можуть і ніяк не сприяти сімейному щастю. Все залежить від самих людей. Думаю, майже кожному відомі приклади, коли дуже забезпечені сім’ї – з дітьми, квартирами, машинами і заміською нерухомістю – були дуже нещасні. Серед відомих мені нещасливих сімей більшість дуже добре забезпечені. Ніби все мають, а найголовнішого у них немає.

І, навпаки, навіть дуже важкі умови помешкання і брак засобів не заважають люблячим людям бути щасливими. Я знаю одного отця диякона, який живе з дружиною і п’ятьма дітьми в однокімнатній квартирі, і скажу, що дбайливішого і щасливішого чоловіка і батька важко знайти. Він проживає поряд з храмом і між службами використовує кожну вільну хвилину, щоб побути з дружиною і дітьми, чимось допомогти їм.

Навіть відсутність дітей, хоча і є важким хрестом, не заважає багатьом подружжям бути щасливими. Інший мій знайомий, протодиякон, вже багато років живе в шлюбі, але Бог не дав їм з дружино дітей. Звичайно, вони дуже сумують, але це не заважає їхній подружній любові. Коли отець протодиякон розмовляє з матушкою навіть по телефону, голос у нього змінюється, стає дуже ніжним, ласкавим.

Відомі мені і протилежні приклади, коли навіть наявність п’яти і більше дітей не рятувало вінчаних церковних людей від розлучення. «Навіщо і скарб, коли в сім’ї лад», – свідчить народна мудрість. Ніхто, звичайно, не заперечує, що подружжя повинне прагнути створити хороші матеріальні умови для себе і своїх дітей, але найголовнішими цінностями завжди будуть мир, лад, тепло, дружна атмосфера в сім’ї. Ось без них сімейного щастя точно не побудувати. Одного разу в інтернеті проводився конкурс на кращу сімейну історію про щастя – «Просте щастя, якому десять років».

Мені сподобалася невелика історія однієї сім’ї, яка взяла участь в цьому конкурсі. Ось що написало це подружжя: «Ми – це сімейна пара Катя і Міша. У нас двоє синів. Можливо, все, про що тут написано, банально і нудно, але це наше життя, наше щастя. Нині нашій сім’ї десять років – такий, здавалося б, маленький, ювілей. А скільки пережито радощів і труднощів! Ми середньостатистична сім’я, що живе в сільській місцевості, працює на заводі. Доходи наші скромні, і вистачає тільки на найнеобхідніше. Але ми і цьому раді, хоча кому не хочеться мати всього відразу. Все в житті нам дістається великою працею. Найбільше щастя «привалило», коли на світ з’явилися відразу два синочки. Тепер все життя присвячене тільки їм. Якось само собою прийшло усвідомлення того, що тепер ми єдині, у нас сім’я, а значить – загальні плани, загальні думки, загальні справи. З двома малюками нудьгувати було ніколи. Нагодувати, попрати, прибрати, погуляти, погратись, сходити в магазин – все робили разом, спільно або розділяли обов’язки. Що не уміли і не знали – тому життя учило, життя ламало. Турбот вистачає і зараз. Але коли чоловік і дружина живуть єдиними думками, єдиними відчуттями, можна і гори звернути. Весь вільний час проводимо разом з сім’єю. Басейн, походи на природу, катання на лижах, кіно, розваги і поїздки – тільки з дітьми і ради дітей. Без них ми навіть не уявляємо собі ні життя, ні відпочинок. Тільки діти розмальовують наше життя у веселкові фарби. Турбота про них – радість, а не тягар. З поступовим зростанням дітей приходило нове осмислення життя, бачення світу зовсім з іншого боку. Щастя – мати свій будинок, де завжди тебе хтось чекає, де ти комусь потрібний. Де тебе не просто розуміють, а люблять всією душею. Величезна радість – щодня бачити, як ростуть твої діти, допомагати пізнавати їм цей дивовижний світ, учити чомусь новому, спілкуватися з ними. Ніякі скарби, ніяка кар’єра не можуть замінити цей крихкий, маленький світ благополуччя, розуміння і любові. Хіба не щастя чути від близьких тобі людей, нехай не щодня, але досить часто, впродовж десяти років: «Я тебе люблю»?! І за дрібним клопотом, нескінченними домашніми справами приходить розуміння того, що ось воно – наше сімейне щастя».

» Міф третій: подружнє щастя – це як в голлівудських фільмах про любов: постійне свято життя, закоханість, яка ніколи не припиняється, море пристрасті, драйву (як говорить молодь) і романтики. І взагалі життя щасливої сім’ї проходить без усяких проблем і скорботи.

Насправді ні в одній, навіть дуже щасливій, сім’ї пристрасть і закоханість вічно продовжуватися не можуть. Все це повинно перейти в рівне, спокійне, радісне душевне відчуття взаємної прихильності, любові і сімейної єдності. Та і втомитися можна від бурхливих емоцій. По-моєму, велике виявляється в малому, і для мене особисте щастя завжди складається з якихось звичайних, повсякденних приємних дрібниць. Якщо не уміти бачити їх в кожному дні, то і велику радісну подію можна не помітити. Щастя – це коли знаходиш вранці записку від дружини з проханням купити продукти, а в кінці – приписка: «Я тебе люблю». Або коли, виходячи з будинку, прощаєшся з дитиною, хрестиш її, і вона теж у відповідь «благословляє» тебе своєю маленькою ручкою. Або коли купуєш дружині яку-небудь дрібницю – не на честь свята, а просто так – і бачиш в її очах щиру радість і подяку – значить, догодив.

Щастя – це і нова скатертина на столі, і простий, але смачний обід, і чашка гарячого чаю, подана дбайливою рукою, коли втомлений приходиш з роботи, і похід за грибами всією сім’єю… Та багато ще всього. Кожен день дає щось нове. Псалмоспівець Давид говорить: «Цей день створив Господь: зрадіємо і звеселимося в ньому» (Пс. 117, 24). Бог дав день, дав їжу, дав сім’ю, а значить, вже є привід для радості і щастя. Тільки треба уміти розгледіти їх в кожному дні.

Що ж до проблем, спокус і скорботи, то вони, на жаль, не минуть жодну, навіть найблагополучнішу, сім’ю. Просто в щасливій сім’ї правильно ставляться до скорботи. І вони не руйнують сім’ю, а тільки роблять її міцнішою, дружнішою.

» Міф четвертий: щастя і благодать наступлять в нашій сім’ї тільки тоді, коли мої близькі виправлять свої численні недоліки і поводитимуться так, як хочеться мені (адже я краще знаю, що нам потрібно для щастя). Інакше слід пошукати щастя десь у іншому місці.

Дуже поширена точка зору. Немало чоловіків і дружин намагаються день за днем, рік за роком перевиховати, змінити своїх благовірних, думаючи, що цим самим вони дійсно допоможуть їм стати кращими, і наївно вважаючи, що так вони зможуть досягти хороших стосунків у сім’ї. Змучивши себе та інших, зрозумівши, що справа не зрушується з місця, вони роблять висновок, що їм просто дуже не повезло з дружиною або чоловіком, і вирушають на пошуки сімейного щастя. Але, як правило, ніякого щастя в новій сім’ї не знаходять. Тому що, як вже було сказано, не буття визначає свідомість, а наш власний погляд на людей і наше життя визначає наше буття: щасливим воно буде або ж нещасним.

Звичайно, це дуже зручна позиція: у всіх моїх сімейних бідах винна моя друга половина. Зручна, але абсолютно неконструктивна і безплідна. По-перше, іншої людини переробити не можна; по-друге, у важкій сімейній ситуації завжди обопільна провина. Спираючись на приклади благополучно розв’язаних сімейних конфліктів, можу сказати, що ситуацію вдавалося змінити на краще тільки тоді, коли хоч би один член сім’ї усвідомлював свої помилки і починав їх виправляти. Не намагався переробити оточуючих, а змінювався сам і змінював своє ставлення до близьких.

Приведу тільки один приклад. Кілька років тому до мене прийшов молодий чоловік і розповів, що від нього пішла дружина, забравши двох дітей. У їх сім’ї склалася важка ситуація, і винні в цьому були і чоловік, і жінка. Він, звичайно, дуже переживав і хотів все виправити. Оскільки він неодноразово сповідався у мене, мені було неважко вказати йому на ті сторони його характеру, які дуже заважали його сімейному щастю. Переконати його по-справжньому почати боротися зі своїми пристрастями вдалося не відразу. Але тільки тоді, коли він почав виправлятися сам, боротися з собою, стосунки з дружиною покращилися. Він пройшов довгий, нелегкий шлях до примирення з дружиною – довелося ніби заново завоювати її любов, але, з Божою допомогою, вони знову разом.

І кожну людину, яка приходить до мене за порадою і запитує, як поліпшити стосунки в сім’ї, я прагну спонукати розпочати з себе. Тільки любов’ю, пошаною і хорошим ставленням ми зможемо позитивно вплинути на іншу людину. То де ж шукати ключі від щастя?

«Щастя ключі в своїх руках шукай», – говорить прислів’я. Як завжди, народна мудрість потрапляє просто в ціль. Наше щастя ми творимо з допомогою Божою, але своїми власними руками. І навіть, якщо воно дається нам відразу – як дар, як манна небесна, треба ще побачити його і зберегти. А це теж чимала праця.

Духовний оптимізм, тобто правильний, світлий погляд на речі, не приходить сам собою, він, як говорить філософ Іоанн Ільїн, «отримується в духовній зрілості». Навіть якщо людина народилася з цим відчуттям, без внутрішньої духовної праці вона може легко його втратити.

Без любові, без хороших стосунків з людьми щастя, особливо сімейне, також неможливе, а хороші стосунки з людьми – це теж праця. Але чим більше в нас буде любові, тим щасливішими ми будемо. І, звичайно, щастя – це подяка Богові за все, що Він нам посилає. Будьте щасливі!

Священик Павел Гумеров

Джерело: Християнський портал Кyrios

Новий Катехизм – нові камені спотикання?

Taras — Mon, 23 Apr 2012 16:39:53 GMT

Минулого року, за старанням Патріаршої комісії у справах катехизації, виключно для добра вірних, був виданий новий, удосконалений Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха». Здавалось би нове повинне бути краще, досконаліше. Насправді так воно і є. Проте, «нове» спровокувало чимало запитань мирян до духовенства, виникло багато проблем, одна з них пов’язана із Символом віри, а вірніше із не вимовлянням [і Сина]. Миряни запитують: що це повинно означати, для чого такі зміни, а радше замішання, адже дотепер молились всі «і Сина», а тепер одні так, інші по-новому, чому немає одностайності, чи ми можливо повертаємось до «православ’я»? Такі питання не поодинокі і зумовлені вони тим, що люди, можливо, не уважно читали даний Катехизм, особливо щодо походження св. Духа (Розділ ІІ, 2. Ісходящий Дух), а можливо не все у ньому зрозуміли, а нажаль більшість священиків відповідають: «бо так каже ‘новий Катехизм’». Саме із тої рації, ми постараємось детально вияснити це нововведення, яке здавна носить назву «Filioque», де із латинської мови «Filius (філіус)» - Син, а «que (кве)» - і, тобто «і Сина». Надалі будемо окреслювати це питання терміном «Філіокве». $CUT$

Отож, дана проблема, хоча її важко так назвати, стосується Символу віри християн, в якому міститься ввесь зміст нашого вірування. У ньому Церква відобразила те, у що вона вірила від часів Христа. Установили цей Символу віри два Вселенські Собори (в Нікеї 325 р. і в Константинополі 381 р.). Первинний вигляд Символу віри був без [і Сина], квадратні душки означають, що це є пізніше доповнення. В першу чергу варто зазначити, що це питання не є пневматологічного характеру, тобто це не стосується походження Святого Духа, але тринітарного (походження Пресвятої Тройці вцілому). Ґенеза проблеми полягає в наступному: Константинопольський Собор, встановлюючи, а вірніше підтверджуючи Нікейський Символ віри, мав на меті показати, що Святий Дух є третьою особою Божою і є рівний Отцеві та Синові на основі цитати із Святого Письма (Ів. 15, 26). Цей Собор не розглядав проблеми походження окремих іпостасей (осіб) Пресвятої Тройці. Згодом Західна Церква розвинула розвиток тринітології (походження Пресвятої Тройці) і було висунуто теорію реляцій (відношень): Отець споглядав на Сина, Син на Отця і між Ними зароджувалась Любов (Святий Дух) (див. мал. 1). Як наслідок, Святий Дух походить і від Отця і Сина. Саме тому Західна Церква впроваджує це у Символ віри. Західні отці не були консерваторами у подібних питаннях і не боялись впроваджувати зміни у віровизнання. Східна Церква, до якої належимо і ми – греко-католики, мала дещо іншу тринітології. Для них Син і Святий Дух є дві руки Отця (див. мал. 2), таким чином Святий Дух походить від Отця. На Константинопольському Соборі, боячись помилки, було одним із канонів заборонено будь-що змінювати у віровизнанні, оскільки поширювались єресі. Тому християнський Схід побоявся щось перемінювати, натомість Західна Церква вважала, що Символ віри – це постанова Церкви і щось впроваджувати нове, доповнювати є її прерогативою.

Філіокве до Західної Церкви ввів св. Августин у 4 ст.. Однак, він завжди наголошував, що Святий Дух має одне джерело – Отця, що чітко видно на малюнку №1, а це аж ніяк не суперечить думці східних отців. Іншою причиною впровадження Філіокве на Заході було те, що на той час панувала іще єресь аріанства, яка заперечувала божество Сина Божого, тому, де тільки можливо було це робити, акцентувалось на божестві Сина і те, що Святий Дух походить і від Сина підсилювало якраз Його божество. Слава Богу ті часи минули. У цьому питанні є і іще одна богословська тонкість, яку згодом розвинули східні св. Отці і про яку варто знати. У цитаті із Святого Письма «Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить, то він і свідчитиме за мене» (Ів. 15, 26) слід розрізняти Святого Духа як третю Особу Божу у «межах» одного Божества (Пресвятої Тройці), так би мовити Триєдиного Бога у собі, та Святого Духа у діянні, виконуванні промислу, задуму Отця – створенні світу, та спасінні людського роду (по-грецьки «ойкономія» від слова «ойкон» - спільний дім, а вірніше повернення до спільного дому, житла – Царства Божого). У першому випадку мова іде про ісходження Святого Духа тільки від Отця, а у другому випадку про походження від Отця через Сина, чи навіть від Отця і Сина. Це є теж вірно, адже Отець створює людину, Син відкуповує, а Святий Дух освячує; кожна Божа Особа по відношенню до людини має свою місію, завдання. Саме не розуміння Західною Церквою, яка користувалась виключно латинською мовою, різниці між цими двома термінами на грецькій мові і спричинило певні суперечки, які тривають подекуди і до сьогодні.

До нашої Греко-Католицької Церкви західний Символ віри із [і Сина] був впроваджений аж під час Замойського Синоду (1720 р.), на якому головував папський нунцій Ґрінальді, який відверто нав’язував нам свої латинські практики, а зокрема формулу вірування у своєму розумінні.

Проте, суттєвої різниці між Символ віри Західної та Східної Церкви немає. Це підтвердив іще папа Лев ІІІ у 810 р. наказавши викарбувати Нікейсько-Царгородський Символ віри без [і Сина] і повісити його в базиліці св. Петра, щоб східні християни не думали, що вони вірять у щось інше. Несуперечливість віровизнання Західної і Східної традицій підтверджував і Флорентійський собор. 29 червня 1995 р. патріарх Варфоломей прибув до Риму із проханням раз і на завжди вияснити для віруючих мирян цей камінь спотикання. Тому, 13 вересня 1995 р. було видано документ «Походження святого Духа у Західній і Східній традиції», де зазначалось наступне: Католицька Церква навчала, навчає і буде навчати, що Отець є першоджерелом і Сина і Святого Духа. У 2001 р. блаженний папа Іван Павло ІІ у Львові двічі відмовив Символ віри без [і Сина], тим самим продемонструвавши, що Філіокве не є догмою віри, адже йдеться про надто високу для людського розуму містерію (тайну) – трансцидентального (непізнаваного) Бога, де не можна бути остаточно впевненим. Як зазначає новий Катехизм, християни можуть відмовляти Символ віри згідно Нікейсько-Константинопільським Символом віри «що від Отця ісходить», або ж «що від Отця і Сина походить».

Після всього вище сказаного, логічним буде запитання: якщо у віровизнанні Західної та Східної традиції суттєвої різниці немає, то для чого тоді вносити зміни до нового Катехизму, адже правильно і так і так? Дійсно, правильно і так і так, але на мою думку, якщо ми молимось саме Нікейсько-Константинопільський Символо віри, який має слово «… від Отця ісходить» і так зазначено у наших молитовниках, то варто і правильно би було молитися так, як це є зазначено в оригіналі. В противному випадку це вже важко назвати Нікейсько-Константинопільським Символом віри, адже вище наведені форми є все теки додатком. Новий Катехизм аж ніяк не свідчить про повернення нас і до православної конфесії, але він має за мету дати українським християнам нагоду глибше зрозуміти й пережити віру, передану нам предками, вміти завдяки цьому відрізнити рідну віру від інших традицій, що проповідуються навколо. А щодо одностайності у Греко-Католицькій Церкві, а зокрема у віровизнанні, то я цілком поділяє думку цих людей, які б хотіли цю одностайність бачити. Однак за це відповідають як священики, так і самі миряни, тому будьмо справедливі по відношенню і до самих себе, адже ніхто не забороняє нам молитися і прославляти Триєдиного Бога однаковими словами, які зазначені у офіційних молитовниках нашої Церкви і у такий спосіб бути одностайними.

Отож, новий Катехизм – це аж ніяк не нові камені спотикання, але глибше, ґрунтовніше подання, пояснення нашої християнської віри. І слава Богу, що він нарешті є, адже окрім обговореного питання у ньому піднімаються і інші дуже важливі теми, що виникли із плином часу і є вкрай актуальними.

Автор: випускник Івано-Франківської Духовної Семінарії – Богдан Шкодин.

Джерело: Християнський портал Кyrios

Про марновірство та забобони

Taras — Tue, 07 Feb 2012 17:28:04 GMT

«Коли люди перестають вірити в Бога, вони починають вірити в усе інше», - сказав англійський письменник-християнин Г. К. Честертон.

Коли в людини немає дійсної віри в Бога, то богом для неї стає щось більш ближче, зрозуміліше, на що вона намагається надіятися у власному житті. Так народжується ідолопоклонство перед речами і священний страх перед народними переданнями.

Протопресвітер Георгій Шавельский визначає забобон як метушню, порожню, помилкову віру. Джерело забобонів бачить у віддаленні людини від істинного світла, у втраті нею справжнього релігійного знання. Так пояснює святий апостол Павло походження ідолопоклонства, або язичництва, яке являє в своїй суті найбільш яскравий і небезпечний вид марновірства.

Сутність марновірства полягає в тому, що марновірна людина те, що притаманне тільки Богу, приписує Його творінню і, замість того, щоб сподіватися на Бога, покладає свої надії на тварин або інші речі. При всій своїй гаданій, іноді, невинності та ненавмисності, забобони далеко не безпечні для віри. Вони затемнюють духовний погляд і забруднюють віру, послаблюють сподівання на Творця, відхиляють одержимих забобонами від керівництва Церкви, перекручують у них здорові, близькі до християнського вчення, моральні поняття, а, іноді, плодять пороки або ведуть до злочину.

Що ж таке марновірство? Це, як вже видно по самому слову, є марна віра, тобто віра порожня, несправжня. Справжня віра тим і відрізняється від забобону, що істинно віруючий не ковтає бездумно будь-який «духовний» продукт. Справжній вірі притаманні тверезість і розсудливість, лише при яких і можна сприйняти справжню духовність. Забобон же є віра всеїдна, короткозора і наївна, звернена до всього без розбору.

Більшість забобонів дісталося нам від наших предків – язичників, інші розвинулися у християнську епоху, з’явилися в атмосфері релігійного невігластва або на ґрунті болісно містичних прагнень і переживань таких віруючих, які не задовольняються сподіванням на волю і силу Божу, але шукають видимих і швидких знамень і чудес в звичайних речах природи. Обрядовір’є, досить звичне у нас, містить в собі деякі елементи марновірства, якщо не сказати, що воно є одним з видів забобонів. Однак, якими б шляхами забобони не проникли в нашу свідомість, вони завжди засуджувались Православ’ям.

Забобони розрізняються у географічному плані (міські відрізняються від сільських), у віковому (молоді схильні вірити в долю, в ворожіння, літні – у віщі сни, в знахарів), в професійному (більш забобонними є люди, професії яких пов'язані з ризиком: льотчики, водії, хірурги). Взагалі у свідомості людини існує тяга до таємничого, незвичайного, потреба в абсолютизації випадкових збігів. З психологічної точки зору забобони більшою мірою притаманні людям тривожним, невпевненим у собі.

Забобонів є велика кількість. Так, є побутові забобони: зустріти жінку з порожніми відрами; чорна кішка перебігла дорогу; повернутися, якщо вже вийшов з дому; розбити дзеркало; розсипати сіль; привітатися за руки через поріг і багато інших. В виконані цих забобонів люди віддають себе в рабство демонам, надіючись не на Бога і молитву, а на різні предмети природи, цим самим відаючи себе в владу диявольську, адже, чи не диявол це все придумав, аби відвести людей від істинного Бога: «Отже, стійте у свободі, яку дарував нам Христос, і не підпадайте знову під ярмо рабства» (Гал. 5. 1).

Особливо забобони пов'язані з днями, числами і місяцями, що підтверджує прихований в душах багатьох людей магізм. Наприклад, поголовно, чи не кожною малоцерковною людиною, вважається, що понеділок – день важкий (звідси багато додаткових прикмет: ні за що важливе прийматися не можна – успіху не буде, в понеділок давати гроші – весь тиждень витрати).

Якщо 13-е число місяця збіглося з п'ятницею, то це визнається украй нещасливим, так що людина витрачає свої душевні сили на чекання від цього дня всіляких неприємностей. Серед місяців року особливо трагічне положення приділяється травню, бо народжені в травні, переконаний народ, маятимуться все життя. Недовговічні, говорять, і шлюби, які відбулися цього місяця.

Зрозуміло, що жодні збіги цифр і днів, «особливі» числа або місяці року самі по собі не несуть людині шкоди. Понеділок важкий лише для тих, хто напередодні провів час безладно. Так, в того, хто багато випив в неділю, в понеділок болить голова. Виправдовуючи себе забобонною прикметою, такий не квапиться на роботу, похмелився і, тим самим, лише більше розладжує власне життя. Якщо недільний день був присвячений утомливим переглядам фільмів, то наступний ранок теж буде досить важкий. Таким чином, понеділок важкий не по своєму положенню в тижні, а у зв'язку зі зловживанням людей вільним часом у вихідні дні. Хто вміє користуватися часом, в того перший після недільного відпочинку день буде пов'язаний з творчим підйомом і легкістю.

У Церкві кожний день тижня кому-небудь присвячений, зокрема понеділок – святим безтілесним ангельським силам (ангели створені першими, вони є першими у святості в порівнянні з людьми, тому після воскресіння безтілесні сили і згадуються першими). До них цього дня в храмах звертаються з особливими молитвами, і з їх допомогою понеділок у християнина може пройти легко, подібно до самих безтілесних.

Кожний день, в який Бог дав нам жити, освячений Його присутністю, і допомога Його в справах людських відкрита тим, хто шукає її. Тому, не чисел або днів слід боятися християнинові, а лише гріха. Ухилення в гріхи спричиняє за собою покарання, і такий час стає для людини дійсно злим, на який би день тижня або місяць року це не припало. Життя ж у вірності Богові спричиняє за собою мир душі і внутрішню радість, будь-то понеділок, п'ятниця 13-го або ще який страшний для забобонних людей день. Отже, для нашого щастя кожну добу життя потрібно присвячувати виконанню Божих заповідей. Апостол Павло, до речі, докоряв деяким з християн, нагадуючи їм їхнє життя в язичництві: «Але тоді, не знавши Бога, ви служили богам, які по суті не є боги. Тепер же, пізнавши Бога, або, краще, одержавши пізнання від Бога, навіщо повертаєтеся знову до немічних та вбогих стихій і хочете ще знову себе поневолити їм? Ви спостерігаєте дні, місяці, пори і роки. Боюся за вас, чи не дармо я трудився у вас?..» (Гал. 4. 8–11).

Ось відомі огидні релігійні забобони: гадання по Біблії; вживання забобонних молитов (змов); хрест натільний потемнів не до добра; гріх пити ліки, митися в свята і після Причастя; після Причастя не можна цілувати руку священика і ближніх; передавати свічку в церкві тільки правою рукою і через праве плече;, не можна переставляти раніше поставлені свічки; вагітна не може бути хрещеною; соборуватись можна тільки перед смертю і т.д.

Остання група забобонів пов'язана з тим, що знання про віру багато хто одержував, спостерігаючи за тим, як відзначаються свята, здійснюються обряди, не розуміючи їхнього релігійного змісту або надаючи необґрунтоване значення будь-яким з цих елементів. Наприклад, збентеження могло піти від того, що під час Причастя дозволяється прикластися лише до підніжжя Чаші, як до ребра Господнього. Відразу ж після Причастя, нікуди не підходячи, ні до чого не прикладаючись, треба запити Святі Дари теплотою, бо на наших губах Кров Господня. Як тільки ви запили Причастя, можна прикладатися до хреста, до ікон, до руки священика...

Забобони притаманні, на превеликий жаль, і деяким священикам. Відомо, що є села, де існує звичай: коли настає час будь-якій односельчанці народжувати, священик відкриває в храмі Царські Врата, щоб забезпечити вдалі пологи.

Надзвичайно часто доводиться стикатися з цілим комплексом забобонів, які можна об'єднати під назвою некрофобії – страху перед небіжчиками і всім, що з ними пов'язано. Цей первісний магічний страх не має нічого спільного з християнським ставленням до смерті.

Люди, що займаються чаклунством, намагаються дістати воду, якою обмивали небіжчика, або ганчірки, якими йому зв'язували ноги і руки, в марній надії, що ці предмети допоможуть їм у богопротивних справах. Не відстає від чаклунів і рідня покійного. Після підняття труни перевертають табуретки, на яких труна стояла, щоб ніхто з живих не сів на них. Дзеркала й інші дзеркальні поверхні завішують, але не для того, щоб в день жалоби не чепуритися, а щоб не побачити в дзеркалі душу покійного, а землю після заочного відспівування бояться нести додому. Зате ніхто не боїться перетворювати поминальний обід у бенкет.

Осібно стоїть цілий комплекс «правил» поведінки на кладовищі. У великі церковні свята та дні пам’яті покійних родичі, замість того, щоб, прибравши могилу, запалити свічку і помолитися за упокій свого ближнього, влаштовують мало не пікнік. Люди їдять самі, розпивають спиртне, залишають на могилі їжу і поливають її горілкою. Коріння такої поведінки язичницькі. Сумно, що, хто через незнання, хто по легковажності, - ображають такою поведінкою пам’ять про покійних, котрим після смерті не потрібно від нас нічого, крім щирої та сердечної молитви.

Забобони поширює зараз ціла армія астрологів, чаклунів, екстрасенсів, гіпнотизерів. Вони старанно вводять народ в оману, розповідаючи про те, що є магія «чорна» (шкідлива) і «біла» (для добра, для здоров'я). Насправді, магія одна – диявольська. За цей гріх за 36-м правилом Лаодикійському Собору вивергали з Церкви. За різні гадання соборними правилами призначена 6-річна покута.

Жахливо, що в наші дні в свідомості багатьох рука об руку йдуть Церква і магія. Іноді цьому сприяє проста аналогія: в церкві освячують воду і чаклуни з екстрасенсами дають заряджену, наговорену воду. От тільки ким освячена та і інша вода? Деякі, які зараховують себе до православних, вважають, що воду в церкві освячує або «знезаражує» срібний хрест. А як же в річці, де течія миттєво забирає ту воду, в яку був занурений хрест, а вода все одно не псується рік, все одно свята. Вода при водосвятних молебнях освячується не чимось матеріальним, а самим Духом Святим. У екстрасенса ж воду «освячує» дух нечистий.

Наступна обставина, що збиває з пантелику довірливих обивателів, - використання чаклунами християнської символіки, ікон, які вони нерідко при собі мають; те, що чаклуни часто відправляють своїх пацієнтів у храм сповідатися, причащатися. Підкреслимо ще раз, що не існує різниці між «чорною» і «білою» магією. Обидві – породження диявола.

Як ми бачимо, людині, щоб бути християнином неформально, а по суті своїй, потрібні тверді знання про віру, які вона може почерпнути в книгах по Закону Божому і в книгах на кшталт «Що треба знати тому, хто йде до храму», «Для чого ми хрестимося», «Як приготуватися до сповіді» та подібних виданих, які видаються з благословення Церкви. Отримати необхідні знання можна на заняттях у недільних школах при православних храмах, де обов'язково є групи для дітей різного віку і для дорослих парафіян. Поставити питання можна і священику після служби або під час сповіді. Блискучі зразки викриття язичницьких пережитків можна знайти у святителя Іоанна Златоуста, блаженного Августина, преподобного Феодосія Печерського, Серапіона Володимирського, святителя Тихона Задонського та інших.

Забобони у релігійному житті спотворюють віру, по суті, глумляться над нею. Ми хрестимось, вінчаємось, беремо участь у Таїнствах Церкви не для того, щоб жити матеріально благополучно і безтурботно. Скорботи і спокуси обов'язкові для християнина. Це магізм чекає від Неба тільки дарів. Магія – рідна сестра язичництва, тому що в ній укладено прагнення людини підпорядкувати собі духовний світ, бути «як боги» (Бут. 3. 5). На превеликий жаль, люди намагаються знайти магію або життєву користь і в християнстві, не прагнучи очистити свою душу і присвятити своє життя Богові, як того вимагає Православна Церква. Звичайно, в цьому є частка пастирської провини. Священики часто недостатньо добре пояснюють парафіянам основи Православної віри. Але якщо людина вірить у Христа, то вона повинна прагнути, якомога глибше і детальніше дізнатися про свою віру, як істинно любляча людина бажає знати все про предмет своєї любові.

Для частини сучасних християн найелементарніший акт запалювання свічок у храмі є чи не самим основним в їх духовному житті (все одно, якщо б людина, яка бажає придбати ювелірний виріб, обмежилась б тим, що викрутила б у ювелірному магазині дверну ручку і, по вуха задоволена, навіть не заходячи до магазину, відправилась б додому, пишаючись придбанням). Свідками такого «свічкового благочестя» ми регулярно стаємо на свята. Люди приходять до церкви «щоб свічку поставити, до ікони прикластися», абсолютно не звертаючи при цьому ніякої уваги на службу. Багатьох парафіян треба просто «купати» під час водосвятного молебню, слова «крапля освячує море» не для них – мовляв, мене водою облили – тепер і здоров’я буде, і гріхи простяться.

Навіть відношення до церковних святинь може стати сповна забобонним. Це трапляється тоді, коли людина бездумно покладається на якийсь священний предмет: поясочок, ладанку, кулон з образом святого, не згадуючи при цьому ні про Бога, ні про елементарні правила безпеки. Наприклад, таке трапляється, коли автоаматор не пристібається ременем безпеки з тим виправданням, що автомобіль освячений і на передній його панелі поміщена ікона. Ми бачимо тут дурість, прикриту благочестям. Людина ігнорує прийняті правила безпеки, як би вважаючи, що Бог подасть їй безжурну їзду у зв'язку з самим фактом присутності святині. Звичайно, доречне питання: навіщо ж тоді автомобілі взагалі освячують і поміщають усередині них ікони? Автомобілі освячують тому, щоб вони були так само, як і християни-водії, осяяні благодаттю Божою, а значить, позбавлені від присутності темних сил, здатних лише шкодити. У такому разі, дійсно, можливе позбавлення від ряду ситуацій, в яких аварія провокується спокусою демонічних сил, що вселяють думку невиправданого маневру або що схиляють водія до сну, а поміщена в середині автомобіля ікона звертає і тут внутрішню увагу водія до Бога. Проте, все це не привід рахувати себе ізольованим від земних мінливостей.

Є дівчата, які вважають, що якщо подзвонять на Паску в дзвін (у деяких монастирях пускають на Паску дзвонити всіх бажаючих), то зможуть протягом цього року знайти свого обранця. А де ж при цьому Бог з Його Промислом, з Його знанням серця людського і того, що корисно і потрібно даній людині?

Звичайно ж, тут перераховані не всі забобони і марновірства, які надійно прописалися в церковному побуті. Але хотілося б нагадати про те, що обов'язок кожного християнина – знати догмати і правила святої віри, тому що християнське вчення наскільки піднесено, настільки ж дієво і всебічно. У ньому людина може знайти досконалу відповідь на всі питання свого буття, а в дарованій Церквою благодаті отримати достатню допомогу для боротьби зі стихіями світу цього і духами злоби піднебесними, тобто з усім тим духовним злом, з яким людина може зустрічатися в цьому житті.

Пізнавшому істинного Бога і вважаючого своїм Спасителем Ісуса Христа, безглуздо й злочинно шукати собі допомоги у творінні, а тим більше у сил темних і злих. «Бо якщо, позбавившись скверни світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знов заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше за перше», - вчить ап. Петро (2Петр. 2. 20). Або істина – або брехня, або Христос – або диявол. Змішане з марновірством, з пережитками язичництва християнство перестає бути чистим і втрачає свою спасительну силу. Чому ж, як здається, справджуються деякі забобони? Тому, що часто буває так: у що людина повірила, то для неї і стає реальним. Забобонний сам співвідносить події свого життя з вмістом забобонів, сам підганяє свою долю під забобони і прикмети, вибудовує в своїй уяві причинно-наслідкові зв'язки, подібно до того, як древні язичники бачили в подіях свого життя підтвердження істинності своєї міфології і віри в богів. Нерідко цьому прямо допомагають темні сили. Кожному віруючому необхідно зрозуміти, що він сам у силі своєї гріховності є причиною своїх духовних і життєвих проблем, а не чаклунка, що живе по сусідству. Усвідомлення своєї гріховності – найнеприємніше, але й саме необхідне в житті християнина.

Автор: Священик Костянтин Чорноус

Джерело: Християнський портал Кyrios

Високе звання - батько

Taras — Tue, 07 Feb 2012 17:04:34 GMT

Батьківська любов і турбота — явище складне

Тато, на відміну від мами, не має з малюком такого міцного генетичного зв’язку, тому, найчастіше, у нього погано виходить любити свою дитину просто за те, що вона є. Хороші стосунки з батьками — результат плідного спілкування між дитиною і батьком. Багато чоловіків слабо уявляють, як поводитися з маленькою дитиною, вважають, що поки вона не виросла, виховувати її повинні мама або бабуся. Це неправильно, дитина потребує чоловічого виховання завжди. $CUT$

Батько — це саме та людина,

яка дає дитині стимул до розвитку і вдосконалення. Якщо мама завжди готова пошкодувати і приголубити дитину, то тато, навіть якщо він добрий за природою своєю, хвалить дитину тільки тоді, коли та цього заслужила. Дитина з ранніх років повинна вчитися адекватно сприймати критику, а лояльна і мотивуюча критика батька тільки допоможе їй.

Батько в свідомості дитини — годувальник, ділова людина, що займається серйозними справами. З мамою простіше обговорювати якісь побутові питання, а ось на серйозні теми краще говорити з татом. Хороший батько поводитиметься так, щоб дитина з ранніх років зрозуміла, що йому небайдуже її життя і доля, що у всіх складних питаннях їй нададуть допомогу і підтримку.

Сучасні чоловіки

проводять на роботі дуже багато часу, особливо в тому випадку, якщо дружина повністю присвятила себе дитині і сидить удома. Часто їх любов виражається тільки в тому, що вони купують дитині необхідні речі та іграшки, звичайно ж, це важливо. Але називатися батьком і бути ним насправді — абсолютно різні речі. Для того, щоб дитина росла успішною і упевненою в собі, дуже важливо, щоб тато приділяв їй увагу, хвалив її, допомагав. Відкуплятися від дитини іграшками безглуздо, адже незабаром вона виросте з них, і тоді від батьківської любові не залишиться практично нічого.

Для хлопчиків батько

завжди стає прикладом для наслідування. Модель взаємодії глави сім’ї з дружиною і сином стане для дитини еталоном сімейних стосунків. Батько повинен розуміти, що його поведінка надає величезний вплив на формування маленької людини. Особистий приклад — кращий спосіб виховання дитини. Якщо батько вимагає від сина зразкової поведінки, чесності і акуратності, а сам при цьому демонструє зворотнє, то і позитивних результатів чекати не варто, саме манеру поведінки батька дитина сприймає як стовідсоткову істину! Якщо ж хлопчик відчує, що батько абсолютно на нього не реагує, то йому не залишиться нічого, окрім як перейняти модель поведінки матері. Наслідки цього завжди сумні, справжній чоловік з такого хлопчика вийде навряд чи.

Дівчатка, спілкуючись з татом,

вчаться взаємостосунків з протилежною статтю. Якщо батько хвалить або м’яко наставляє дівчинку, вона відчуває себе повноцінною. Якщо тато став для неї зразком ідеального чоловіка, то його похвала — це знак того, що вона справжня майбутня жінка, яка все робить правильно. Саме у батькових силах зробити так, щоб дівчинка відчула себе розумницею і красунею. До того ж, дівчатка часто вибирають собі супутника життя, схожого на батька, тому планку вимог до майбутніх стосунків з чоловіками закладає дівчинці саме він.

Учені відзначають, що діти, у вихованні яких активну участь брали батько та матір, ростуть спокійнішими і впевненішими, вони краще вчаться, їм простіше досягати поставлених цілей. Чоловік повинен грати важливу роль у вихованні дитини, деколи саме жінка повинна посприяти цьому. Деякі мами навмисно відмахуються від допомоги чоловіка, мотивуючи це тим, що він все зробить неправильно. Нічого страшного, нехай чоловік під наглядом дружини почне вчитися догляду за дитиною, пройде час, і він чудово засвоїть цю науку сам.

Джерело: Християнський портал Кyrios

Ти християнин чи просто охрещений?

Taras — Tue, 07 Feb 2012 16:43:50 GMT

Українське суспільство є глибоко віруючим та жертвенним, але дещо непостійним і легковірним. Так в духовному житті християн можна побачити суржик вірувань, практик і забобонів, які суперечать християнським цінностям і вченню Церкви.

От до прикладу – йога. Багато християн займаються нею, записуються на курси, витрачаючи час та кошти, проте мало хто знає, що йога - це не просто сукупність фізичних вправ, це - релігія, і вона є чужою християнству. А скільки християн бігає по ворожках або, подібно до новорічної ялинки, зодягає себе у різного роду «амулети» чи «обереги», забувши, що один у нас оберіг – Господь наш Ісус Христос. Люди вірять, що шпилька, нитка чи інша річ збережуть їх від лихого ока та діянь диявольських, але одна в християн захорона. Це – благодать Божа. Тому якщо людина приступає регулярно до Святої Тайни Сповіді, до Євхаристії, відповідно має духовний імунітет, вона – в стані Божої Благодаті. А що має та людина, яка обвішує себе «оберегами»? Нічого немає, окрім гріха, бо, вірячи і практикуючи забобони, гнівить Господа і порушує його першу заповідь.

Ще однією проблемою української духовності є байдужість християн до життя Церкви. Скільки так званих християн приходять до храму тільки на Пасху і то лише для того, щоб її посвятити? А скільки їх тільки вінчаються та хрестять дітей, а в інші дні їх у храмі не видно? Хіба цих людей можна назвати християнами? Ні, хіба що просто хрещеними людьми.

Отож, щоб могти називатися християнами, нам треба жити по-християнськи, вірити у Христа, а не впадати у забобони чи іновірства. Для пробудження християнської свідомості недостатньо проповідей чи повчань духовенства, людина повинна також самотужки збільшувати свій багаж знань про Христа, читаючи відповідну духовну літературу, відвідуючи християнські Інтернет ресурси, а найголовніше - брати активну участь у богослужіннях і житті Церкви.

Автор: Тарас Дзьоба

Джерело: Християнський портал Кyrios

"Бездітність - не покарання, а Боже запрошення до нового покликання" - Марія Саквук

Taras — Tue, 07 Feb 2012 16:38:57 GMT

«Нове життя» — це назва служби, що більше року діє при Комісії у справах родини Львівської архиєпархії УГКЦ. Її завдання – розповідати про опіку над дітьми-сиротами і допомагати – психологічно й інформативно — тим, хто хоче взяти їх у свої сім’ї. Керівник служби, Марія САКВУК, знає цю проблему «зсередини»: у її сім’ї ростуть двоє прийомних діток і двоє рідних. $CUT$

— Які цілі поставлено перед вашою службою? Чи можна уже говорити про певні здобутки?

— Наша роль — суто консультативна, то ж ми не домагаємось якихось «статистичних результатів». Втім, із 10-ти сімей, з якими ми спілкувалися за цей час, одна стала прийомною, інші — оформили опіку, і ще 3-4 сім’ї – на шляху до цього. Ми намагаємось розповідати про ті форми опіки над дітьми-сиротами, які є у нашій країні. Адже питання молодих пар, які не мають дітей, стає все актуальнішим. Коли сім’я постає перед такою проблемою, то вдається до методів штучного запліднення, тощо. Церква негативно реагує на таку практику. Ми ж хочемо показати людям, що є інший спосіб. Адже необов’язково наполягати: «Хочу тільки МОЮ дитину, з МОЇМИ генами». Я, Я... А може, варто розглянути інші можливості? З одного боку – є сім’я, яка не має дітей, але сповнена любові. З іншого — дитина, яка чекає, коли по неї нарешті прийдуть «її» мама і тато.

На початках, після закінчення курсів прийомних батьків, – нас тоді було 5-6 прийомних сімей — ми збиралися разом, їхали у Крехів чи Страдч, організовували дитячу Літургію, а тоді за шашликом обговорювали свої проблеми.

З часом, на основі нашого львівського товариства — як і інших подібних груп з інших міст — виникла Всеукраїнська громадська організація «Асоціація – моя родина». Її діяльність є вкрай важливою і корисною. До речі, серед членів Асоціації є уже й прийомні дідусі й бабусі. На одній із зустрічей були батьки з Криму і розповідали: ось наші діти пішли, а ми тепер їм онуків бавимо.

Важливо, щоб наша Церква була заангажована у цю сферу родинного життя. Тому минулого року й виникла служба «Нове життя». Її основним завданням є пропагувати сімейні форми виховання дітей-сиріт, а також надавати інформативну та психологічну підтримку батькам-вихователям. 11-12 листопада у рамках проекту «Соціальна підтримка УГКЦ дітей-сиріт», спільно з відділом соціальних питань Патріаршої курії, наша служба провела тренінг «Стосунки з прийомними та усиновленими дітьми в сім’ї». Тренінг відбувався монастирі Отців Василіян у Брюховичах. Символічною подією цієї зустрічі було те, що другого дня батьки зібралися на Літургії в каплиці монастиря і виявили, що вона носить назву св. Йосифа обручника. Для багатьох наших батьків св. Йосиф є їхнім покровителем, адже саме він є прикладом прийомного батька Ісуса Христа.

— На буклеті «Нового життя» — іконка блаженного о. Омеляна Ковча. Чому ви обрали саме цього святця?

— У час, коли наші прийомні сім’ї активно товаришували та зустрічалися, ми створили неофіційне товариство ім. О. Ковча. Вирішили обрати його своїм патроном, бо він опікувався сиротами. На іконі новітніх українських блаженних, що її малювала Іванка Крип’якевич, його навіть зображено з дитиною на руках.

— Розкажіть, будь ласка, про форми опіки над дітьми-сиротами в Україні.

— Вони є різні. Це — усиновлення, опіка, будинки сімейного типу і прийомні сім’ї. У державі перевага надається усиновленню, коли дитина отримує прізвище батьків, стає повноцінним членом родини, спадкоємцем. Для дитини це – оптимальний варіант.

Опіку оформляють, як правило, родичі чи близькі дитині люди, і держава фінансує цю допомогу.

Будинки сімейного типу – ДБСТ — повинні налічувати не менш, ніж 5 прийомних дітей, а їх кількість разом із рідними не має перевищувати 10. У цьому випадку також передбачені соціальні виплати на дітей.

Прийомна сім’я також отримує фінансову допомогу, соціальний і психологічний супровід. Прийомні батьки повинні відбути певний тренінг, а потім періодично «підтверджувати кваліфікацію» на наступних семінарах.

— Які випробування чекають на батьків і дітей у прийомній сім’ї? Як вживаються діти у зовсім нове середовище?

— Батьки повинні розуміти, що перед ними постане багато труднощів. З часом усе зміниться. А на початку зустрічаються різні люди. І батьки хочуть дітей, і діти хочуть батьків. Але діти призвичаєні до іншого порядку. У дитячому закладі завжди готова їжа, не треба пильнувати свої речі. А тут батьки привчають: чистити зуби, складати одяг та іграшки. Виникає певний конфлікт, який треба терпеливо вирішувати.

Діти, які жили певний час у сім’ї, а потім потрапили до дитячого виховного закладу, переживають так звану деривацію. Це стан, у якому вони втрачають близьку людину, до якої були прив’язані. Отже, відсутність стосунку та біль вони компенсують у інший спосіб. Дитина виробляє свою поведінку — як жити, щоб менше страждати. Вона стає нечутливою до болю, закривається в собі. З часом їй ставлять діагноз: затримка розумового розвитку. Хоч найчастіше немає жодної патології, і все долається у спокійній і люблячій атмосфері.

Важче дітям, які з першого дня знали лише сиротинець. Якщо дитина мала сім’ю, навіть неблагополучну, у неї збереглися певні моделі поведінки, і її адаптаційний період у прийомній сім’ї проходить набагато швидше. Загалом психологи кажуть, що скільки часу дитина перебувала у дитячому будинку, стільки ж триватиме і її адаптаційний період.

Для мене, як для мами, певну складність становить те, що двійнята болючіше реагують на зауваження. Якщо своїх дітей виховуєш "природно”, не задумуючись над різними нюансами, то стосовно прийомних завжди ставиш до себе дуже високі вимоги і обдумуєш свою поведінку.

— Чому ви стали саме прийомною сім’єю?

— Як і всі, ми хотіли маленьку дитину, але, щоб усиновити маля, треба було вичекати величезну чергу. Мушу сказати, що в нашому випадку величезну роль зіграла реклама. Був за президентства Ющенка такий бігборд – «Прийміть дитину у родину». Він стояв на нашій дорозі до роботи, і ми з чоловіком його бачили двічі на день. Для нас це звучало як своєрідне запрошення, альтернатива. Ми зателефонували, пройшли відбір і пішли на тренінг. Нам сподобалось, що є підготовка, соціальний супровід, що хтось нас зможе підтримувати у кризових ситуаціях. На той час про фінансовий бік справи ми не дуже думали, але тепер побачили, що і це важливо.

Ми взяли 4-річних двійняток – Даринку і Любчика. На тренінгах нам розповідали, що коли в сім’ї з’являється друга прийомна дитина, то перша, слідом за нею, часто переживає адаптаційний період вдруге. Тому, якщо прийомні батьки планують більше дітей, то краще їх брати відразу. Коли ми прийшли у дитячий будинок, то наші двійнята виявились там єдиними рідними братом і сестрою. Так вони стали нашими.

— За Даринкою і Любчиком у вашій сім’ї з’явились і рідні донька й син...

— Так переважно буває, що в бездітних сім’ях після прийняття діток з’являються свої.

Нашим двійняткам уже по 9 років, вони вчаться у 4-му класі, займаються музикою, танцюють у дуже хорошому колективі «Веселі черевички». Загалом, про те, що ми прийомна сім’я, згадую лише тоді, коли маю справу із соціальною службою. На загал – ми звичайнісінька сім’я. Для 5-річного Іллі Любчик є прикладом для наслідування і абсолютним авторитетом. Найменшеньку, Софійку, люблять усі. А якщо й виникає якесь суперництво, то швидше між двійнятами, бо вони мають однакові шкільні інтереси.

— Чи згадують Даринка з Любчиком про дитячий будинок?

— Психологи радять розказувати дітям терапевтичні казки, які б підказували їм виходи з ситуації. І ми розповіли їм про звіряток, які жили разом, а потім прийшли двоє дорослих звірят і забрали двох малят до себе. Даринка зразу ж сказала: «А ті котик і песик – це я і Любчик». Так ми шукали відповіді на дитячі питання першого року їхнього життя у нашій сім’ї.

Коли з’явились Ілля і Софійка, у голівках старших дітей витворилась якась плутанина, і вони почали питати: «Мамо, а ми в тебе були двоє в животику?» Я не заперечувала, казала: «Так, вас у мами було двоє».

Тепер, коли вони старші, ми мали нагоду обговорити питання, які їх цікавили, адже так важливо мати «нерозривну» пам'ять про своє життя. Здається, ми досягли бажаного результату: діти знають правду і довіряють нам.

— Чи легко сім’ям наважитись прийняти до себе чужу дитину?

— Людям легше взяти дитину, коли у них немає власних або коли у них багато дітей і вони розуміють природність такого кроку. Якщо ж у них одна-дві дитини, батьки їх дуже леліють, і тоді важче зважитись на це.

... Я інколи заходжу на сайти «Дівочі посиденьки» чи «Світ мам». Часто на запитання «Чи усиновили б ви дитину?» мами відповідають: «Так, але не зараз. Поки мої діти маленькі, нехай підростуть».

Часто люди хочуть усиновити маленьку дитину. Стоять у черзі 3-4 роки, і маленька дитина за ці роки виростає. Дорогоцінний час спливає. Скільки часу люди могли б тішитися дитиною, і бути повноцінною сім’єю! Треба розглядати різні можливості, бути відкритими до Божого промислу. Насправді, Бог нас не карає бездітністю, а, власне, закликає почути Його. Покликання до прийомного батьківства – щось на кшталт покликання до монашого життя. Коли є якась проблема в сім’ї, Бог підказує вихід. Треба залишати простір у своєму житті для Бога, щоб Він там діяв.

— Чи достатньо, на вашу думку, Церква заангажована у цю проблематику?

— На 90 відсотків прийомні батьки — християни. Хотілося б, щоб Церква більше говорила про проблеми опіки над сиротами. Але вже дуже позитивним фактом було те, що звернення владики про дітей-сиріт читалось по парафіях. На жаль, дуже мало людей прийшло на зустрічі, які ми у день Молитви за дітей-сиріт організовували на парафіях. На них прийшли прийомні батьки, волонтери, працівники соціальних служб. Із 5-ти запланованих відбулись лише три – у церквах Різдва Пресвятої Богородиці, свв. Володимира і Ольги та у Соборі св. Юра. Втім, це лише перша спроба. Сподіваємось наступного року цю акцію провести масштабніше.

— Як українське суспільство сприймає прийомні сім’ї? Адже допомога сиротам і знедоленим – в українській християнській ментальності. Але чи завжди відчуваєте доброзичливість і розуміння з боку загалу?

— Я вже говорила, що прийомні батьки завжди ставлять до себе дуже високі вимоги, переживають: а чи зможемо дитині дати те, чого вона очікуватиме? Але такі ж вимоги ставлять до нас і оточуючі. Прийомна сім’я завжди на виду – що зробили, куди пішли... Часто від батьків можна почути, що їхні сусіди чи знайомі намагаються коректувати їхні вчинки, а також критикувати. Батьки самі ставлять перед собою високі вимоги, і тому дуже важливим є те, щоб суспільство їх не критикувало, а радше виявляло прийняття, розуміння та доброзичливість.

Прийомні батьки намагаються не афішувати себе, подібно як і усиновителі. Всі родини, які я знаю, вважають себе звичайнісінькими сім’ями. Означення «прийомна» потрібне, коли про сім’ю говориться офіційно. А на загал – це несуттєво.

Порівняно із Заходом ми ще дуже закриті. Там, якщо жінка чи сім’я з тих чи інших причин не може виховувати дитину, то шукає потенційних прийомних батьків чи усиновителів сама. Я бачила в Інтернеті рекламний ролик однієї християнської служби: молода мама шукає сім’ю для своєї ще ненародженої дитини. Вона каже до неї: «Я не можу тебе виховувати, але я тебе дуже люблю і постараюсь забезпечити тобі гідне життя, знайти добрих батьків». Звичайно, ми можемо багато говорити про те, правильно це чи ні. Але фактом є те, що жінка дарує життя, вона відповідальна за нього. А нам, як спільноті християн, у таких випадках, коли жінка зважується подарувати своїй дитині життя, маємо якось підтримати її, намагатися зрозуміти, не засудити за те, що дитина потрапила у виховний заклад, а самим подарувати дитині нову люблячу сім’ю.

На Заході все відбувається дуже відкрито. Часто дитина знає, де батьки, батьки – де дитина. Ми ж цих речей дуже боїмося. Мабуть, вони вже якось навчились не втручатися в життя сім’ї, яка взяла дитину. І мені б хотілося, щоб ми були більш відкритими, сприймали прийомне батьківство не як щось екстраординарне, а як природну річ.

Нещодавно мене запитали, як ми з чоловіком прийшли до цього, як вибрали саме цю форму батьківства і цих дітей. Я намагалася дати різні відповіді, аргументувати наші рішення. Але з перспективи прожитого часу я зауважила, що напрошується весь час одна фраза – це все було дуже природно.

Розмовляла Катерина ЛАБІНСЬКА

Джерело: Християнський портал Кyrios

Приховані наслідки дошлюбного співжиття

Taras — Tue, 07 Feb 2012 16:13:12 GMT

Зростання популярності дошлюбного співжиття - одна з найбільш важливих демографічних змін ХХ століття, що стосуються сім'ї. При цьому дослідження, проведені на початку нинішнього століття в досить-таки розвинених країнах, вже дозволяють прийти до висновку, що спільне проживання до шлюбу призводить до погіршення стосунків молодих після вступу в шлюб, до низької задоволеності шлюбом, високого рівня насильства в сім'ї і підвищення ймовірності розлучення. Коли говориш молодим, які рідко ходять до церкви, що жити разом до весілля - це нездоровий вибір, вони, не замислюючись, зараховують тебе до фанатиків, які не бажають відкрито глянути в очі реаліям наших днів. Спільне проживання до укладення шлюбу або «пробний шлюб» здається одним з найнадійніших способів краще пізнати один одного. І дійсно, хіба не найголовніше для майбутнього подружжя - перед вступом у шлюб як можна ближче пізнати один одного? У цьому світі, де події розвиваються з такою запаморочливою швидкістю, де все знаходиться в безперервному зміненні, ми неначе потребуємо якоїсь гарантії, якогось випробування, яке підтвердило б нам, що ми здійснюємо правильний крок, єднаємося з хорошою людиною . Тай народна мудрість ніби як теж підтверджує цей сучасний погляд на відносини між людьми, навчаючи: щоб пізнати людину, треба з'їсти з ним пуд солі. $CUT$

Співжиття послаблює міцність прихильності

Тривалий час навіть фахівці - психологи та соціологи - стверджували, що для майбутнього сім'ї важливо заздалегідь дізнатися звички, уподобання і недоліки коханої людини, щоб зрозуміти, чи зможемо ми ужитися з ним. Однак, зробивши вибір на користь співжиття до шлюбу, можна опинитися в наступних ситуаціях.

Можна прийти до висновку, що, живучи, ти користуєшся всіма перевагами шлюбу, але при цьому у тебе залишається свобода вибору. Так що чим довше тривають відносини, навіть якщо вони задовільні з точки зору обох або хоча б одного з партнерів, тим важче зробити крок в сторону одруження. За цим відкладанням шлюбу може ховатися і почуття нашої невпевненості, і очікування того, коли певні моменти, які нас не влаштовують, і певні проблеми вирішаться, щоб тоді вже піти на наступний крок.

Іншим можливим варіантом може виявитися такою: шукаючи відповідного партнера (партнерку), ми потрапимо в порочний круг пошуків по типу проб і помилок, які в кінцевому підсумку вимотають нас і наша енергія вичерпається, а радість і безпосередність відносин підуть. І ми знову і знову будемо приходити до висновку: «Вона (він) мені теж не підходить ... Ах, та й я ж всього лише пробував (ла)».

Не зупиняючись на думках, обгрунтованих з психологічної, моральної та релігійної точок зору, наведемо деякі висновки соціологічних досліджень. Ці дослідження наочно демонструють, що, всупереч поширеній думці про необхідність періоду пробного співжиття, це призводить до небажаних наслідків.

Соціологи підрахували, що в даний час відносини дошлюбного співжиття поширені дуже широко: співжиття передувало 60% шлюбів, а більш-менш конкретні плани вступити в шлюб є ??у 75% пар, що живуть у цивільному шлюбі. Але якщо ми звернемося до конкретної дійсності, то побачимо, яка прірва між реальністю і загальнопоширеними уявленнями про користь співжиття. Результати досліджень, проведених в університетах Канади, Швеції, Нової Зеландії та Сполучених Штатів, доводять: очікування того, що дошлюбні стосунки призведуть до зміцнення сім'ї, не виправдовуються. Отримані дані свідчать, що від 50 до 80% подружніх пар, які разом жили до шлюбу, розлучаються, і цей показник значно вищий, ніж у подружжів, що не жили разом до шлюбу.

Дослідники заговорили про «ефект співжиття», який полягає в тому, що міцність прихильності у таких пар з часом слабшає, конфліктів стає все більше, зростає напруженість у відносинах, в результаті все це призводить до розлученнь, кількість яких усе збільшується. Одна з причин цього наступна: живучи разом до шлюбу, партнери звикають домовлятися між собою і вирішувати розбіжності не дуже здоровими способами, які базуються на контролі і маніпулюванні іншим.

Соціологи вказують на марність дошлюбного співжиття

Професор Джей Тічмен з Університету Західного Вашингтона стверджує, що «однією з найбільш очевидних є кореляція між дошлюбним співжиттям і подальшим розпадом шлюбу». У той же час в шлюбах, яким не передувало пробне співжиття, відносини між подружжям будуються за позитивної моделі, а їх погляд на майбутнє виявляється більш оптимістичним.

Так що відносини співжиття диктують нам наступне: «Я не дуже впевнений (на) в тобі. Але можна спробувати: подивимося, що з цього вийде », в той час як шлюб означає:« Я хочу тебе всю (всього) без вилучень, з твоїми плюсами і мінусами, і всього (всю) себе віддаю тобі ». Як бачимо, мова йде про зовсім різні речі, які ніяк не можуть виникати один з одного; соціологічні ж дослідження приходять до висновку, що ідея співжиття до шлюбу - ідея збиткова і неприродна.

Джерело: Християнський портал Кyrios