Ви є лист Христовий  

Звернімо увагу на нас, а краще на те, як Бог дивиться на мене і на тебе. «Ви є лист Христовий, якого пізнають і читають усі люди» (ІІ Кор. 3, 2)
Ці прості і глибокі слова звернено до нас з Вами. По нас можна прочитати, в кого віримо, як живемо і чи вартує іти тими дорогами, якими йдемо. Через кожного з нас Ісус Христос посилає свій лист світові – там, де живемо: на своїй вулиці, у будинку, під'їзді, на своїй парохії, на роботі, в школі, в хорі, під час відпочинку чи святкування Дня народження і навіть як ми десь вирушаємо в дорогу, – ми є «листом» Христовим, якого відчитують люди.

Звернімо увагу на нас, а краще на те, як Бог дивиться на мене і на тебе. «Ви є лист Христовий, якого пізнають і читають усі люди» (ІІ Кор. 3, 2)
Ці прості і глибокі слова звернено до нас з Вами. По нас можна прочитати, в кого віримо, як живемо і чи вартує іти тими дорогами, якими йдемо. Через кожного з нас Ісус Христос посилає свій лист світові – там, де живемо: на своїй вулиці, у будинку, під'їзді, на своїй парохії, на роботі, в школі, в хорі, під час відпочинку чи святкування Дня народження і навіть як ми десь вирушаємо в дорогу, – ми є «листом» Христовим, якого відчитують люди.
«Християнський лист» не полягає на тому, щоб ми прийшли у храм у гарній одежі, гарно помолилися: годину-дві-три. Наш лист люди відчитують більше поза Церквою, там, де вони на нас чекають. Тому, хто до нас приходить, – даймо. Каже Ісус: «Дай кожному, хто тебе просить». Не обов'язково давати саме те, що просять, важливо не відпустити з нічим. Даймо більше, ніж він просить. Ми є Христовим «листом», ми маємо щось написати і промовити до тих людей, котрі нам зустрічаються. Якщо людина хоче, бажає, прагне, то немає жодних перешкод, щоб не сталося. Якщо ми не прагнемо – перестаємо бути «листом».
Християни мають нести світло у світ, – каже Ісус. «Як ти мене послав у світ, так я їх послав, щоб світ пізнав, що ти послав мене». Бог нас посилає у світ. Він без нас не може допомогти іншим.
У цих тижнях приготування до посту ми увесь час читаємо: «Поможи ближньому, дай їсти, пити...».
Диявол дуже торжествує, якщо послідовники Христа не мають віри, сумніваються, представляють життя нестерпним і важким, незносним: усі змучені і засмучені. Дияволові дуже подобається, коли християнин вічно такий змучений, понівечений, нерадісний, увесь час йому щось не вистарчає. Тим він втішається, бо тоді виглядає, що не Бог підтримує людину, що не Він може їй допомогти та вивести.
Подивімося на приклад наших батьків: якщо ми, будучи дітьми, або наші діти щодня приходитимуть до нас і нарікатимуть на поганий одяг, їжу, недостатність грошей, чи приємно це буде нам? Чому ж ми так нарікаємо на Господа: грошей бракує, усе болить, священик в храмі не те сказав, мера не того вибрали, погані дороги, мені нікому допомогти, що я сама буду на старість робити... Увесь час проблеми – таке враження, що Бога у цьому світі немає. Ми надбудовуємо зло – і сатана торжествує. А не маємо так робити.
«Той, хто Сина свого не пожалів, а видав його за всіх нас, як же не дав би із ним нам і всього» (Кор. 8). Якщо Господь свого Сина не пожалів, віддав за нас на смерть, то хіба він так просто відпустить нас до зла, щоб нам було важко, хіба не здатний, не може, не бажає нас підняти? Нашою спокусою є усвідомлення, що Бог любить когось більше, ніж мене. Тому українці дивляться на французів чи німців і кажуть: «О, там би народитися, там було б добре жити», французи захоплюються Америкою, пакистанцям подобається Україна. Ми дивимося – і нарікаємо. Ми нещасливі – а злий торжествує.
Коли сатана спокушує – не говорімо слів-сумнівів чи невірства, бо цей стан проникне всю душу. Є люди, котрі увесь час нарікають, розповідаючи іншим про свій стан. Це дуже погано, бо ми несемо зневіру, ще й інших заражуємо. Тоді групами починають нарікати. Ми тоді починаємо, практично, паразитувати. Якщо ми з іншими будемо ділитися тільки поганим, то з поганого дерева з'явиться поганий плід. Як ми будемо нарікати, вічно незадоволеними, то ми це й отримаємо – усі будуть навколо щасливі, а ми – ні. Розповідаючи про свої біди іншим, ми не тільки собі шкодимо, але й сіємо у свідомості людей насіння, яке зійде і принесе поганий плід. Вплив наших слів може бути згубним і непоправним, може, ми якось з цього свого стану і вийдемо, але в тих сатанинських сітях може опинитися той, кому ми так нажалілися, кого ми згрішили. Тому іншого вже витягнути може бути дуже важко.
Важливо говорити про те, що дає нам духовну силу на життя в святості. Звернімо увагу на просту річ – вітання. Здавна в Церкві виховується традиція вітатись «Слава Ісусу Христу». Тепер же цей привіт рідко чути. Ми замість нести радість – несемо нарікання. Християнин не має скаржитись на важкі випробування, бо усі їх мають, а має в молитві відкривати свій стан Богові. Ми завжди виставляємо своє терпіння на перший план і кажемо, що так як я терплю – ніхто такого не має. Син Божий терпів не менше, ніж ми, Його Мати, Пречиста Діва Марія, терпіла не менше, ніж ми. Чому ми все своє терпіння виставляємо напоказ? Твориться враження, що в цьому світі всі нещасні: пішов, причастився, вийшов з храму – і нещасний. Не зустрівся з Богом?.. У Царстві Божому не побував?..
Візьмімо собі за правило: ніколи не висловлювати жодної думки сумніву чи розчарування, тим ми будемо сприяти робити життя іншим радісним. Будемо зміцнювати їх словами надії і святого підбадьорення. Як багато зміниться, якщо ви, дружини, жінки підтримаєте свого чоловіка, котрий працював, а не заробив грошей. Не осудите його. Як багато підтримаєте своїх дружин, коли не тільки доріканням будете вчити, як вона має прати, варити, але будете вміти свято підбадьорювати. Святе підбадьорення допомагає людині жити, розвиватись. Звернімо увагу на дітей, не дошкуляймо їм. Підбадьорюймо один одного словами: «Господь Бог живий».
Ми дуже сильно впливаємо на інших людей. Не позбавляймо їх надії, певності, що Бог любить. Ми не маємо права перекреслити комусь щастя, радість, а особливо надію. Не раз раціонально ми бачимо, що не все так виходить, але надія бачить дальше, ніж очі. Не заберімо в нікого надію, навіть в останнього, котрий узалежнений, не може вийти з цього стану – не заберімо в нього надію, він не відкинутий Богом. За нього Христос іде на смерть. Не відкиньмо надію в подружжі, де майже все поламано, де давно немає діалогу, а монолог – там теж є надія. Надія в дітях, надія в Україні. Не забираймо надію і не кажімо: «Я розчарований». Ми йдемо до Бога, щоби зачаруватись Ним. Коли ми підтримаємо, від нас виходитиме світло Христове. Ніхто ж з нас не живе для себе. Каже ап. Павло: «Вже живу не я, а живе в мені Христос».
Подивімось на життя Ісуса Христа: страждав, недоїдав, не мав де жити, плакав, боровся. Його серце було знайоме і відкрите для страждаючих і згорьованих людей, співчував хворим, нещасним і залежним від духа злого. Але його дух ніколи не був пригнічений. Дух Христовий був духом живим. На його обличчі не було відбитку незадоволення чи прикрості, розчарування чи трагізму, навпаки – мир і спокій. Страждає, недосипає, не знає, як буде завтра, – а в нього на душі мир і спокій.
Христос каже: «Я ворота, правда і життя». Куди б Він не прийшов – всюди несе радість, мир, спокій, щастя до тієї людини, котра Його просить. Де Ісус – там немає пригнічення, де Христос – там навіть найбільші страждання, смерть, хвороби, непорозуміння, конфлікти обертаються на мир, спокій, на легкість, на безпеку.
Скиньмо свої турботи – не навішуймо на себе купу переживань. Ісус був серйозним, цілеспрямованим, але не похмурим. Християнство не пригнічує радості, ані навіть веселого настрою. Християнство не є релігією пригнічення. Це ми його таким зробили. Це ми, вдаючи побожних, робимось суворими, пригніченими і не дозволяємо на помилку. Виховуймо у собі смиренність, скромність та терпеливе і поблажливе ставлення до помилок інших людей. Особливо звернімо увагу на старших. Конфлікт «батьки і діти» є тому, що ми не шануємо старших. Уміймо подякувати батькам. «Надійся на Господа і добре чини, землю замешкай та правди дотримуй» (Пс. 37). Не носімо в серці непотрібних тривог, не розв'язуймо їх самі, а довіряймо Богові. Увесь час перебуваймо у Бозі, у вчинках милосердя, у пості, у молитві – надіймось на Господа. Віддаваймо усе Богові, адже Ісус знає про страждання, які є у світі, Він не обіцяє, що їх не буде. Відкрито говорить про них: «Не молю, щоб ти взяв їх зі світу, але щоб вберіг їх від зла». «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні – я бо переміг світ». Апостол Матей записав такі слова Ісуса: «Коли ж траву польову, яка сьогодні є, а завтра вкидають у піч Бог так зодягає, то чи ж не краще одягне вас, маловіри». «Нехай серце ваше не тривожиться і не лякається, щоб радість ваша була повна».
Запросімо Господа, щоби Його всемогучість була сенсом, серцевиною і суттю нашого християнського життя. Не наш інтелект, не передбачування, не прогнозування, не уява, не мрії, не логіка, а Бог, Котрий мене веде, довірмось Йому. Ми станемо духовно легкі, відчуємо, що навіть в тих обставинах, коли дитина хвора, можна бути дуже щасливим. У кожному стражданні відкриється, що моє страждання – не найстрашніше. Якщо я з Господом – то воно легке. Нехай слова євангелиста Матея будуть нам таким дороговказом: «Прийдіть благословенні Отця Небесного – успадкуйте царство, приготоване вам від сотворення світу». Амінь.

о.Василь Поточняк

Пропозиції запитань для ділення:
1.Чи ділюся з моїми ближніми радістю життя з Богом?
2. Як намагаюся бути свідком надії і носієм миру?